Данило ЯневськийНе знаю вже, як широкий загал, а журналістська спільнота дуже різко розділилася в оцінках недавнього скандалу на Громадському телебаченні.

Нагадаю, ведучий (тепер уже колишній ведучий і, додам, тепер уже колишній співзасновник ГТ)Данило Яневський поставив на місце співробітницю міжнародної правозахисної організації, з якю спілкувався Skype’ом з Москви в прямому ефірі.Хтось захоплюється поведінкою журналіста, хтось, навпаки, звинувачує його в порушенні професійних стандартів.

Найцікавіше повівся колектив, до збирання якого Яневський свого часу долучився, ось його офіційне звернення: «Команда Громадського просить вибачення за непрофесійну поведінку нашого ведучого в ефірі з дослідником московського бюро Human Rights Watch Тетяною Локшиною. Громадське повинно дотримуватися задекларованих нами стандартів, надаючи можливість висловити власну позицію людям, яких ми запрошуємо в ефір (…) За це порушення, рішенням Редакційної Ради, Данила Яневського відсторонено від роботи у прямому ефірі на три місяці». Яневський знизав плечима й зачинив за собою двері. Сподіваюся, на іншому каналі йому знайдеться місце.

Я не боятимуся звинувачень у порушенні корпоративної етики й визначу офіційну реакцію колег як величезну дурість. Із багатьох причин: почати з того, щоменш, ніж за рік існування каналу в його ефірі було чимало інцидентів, коли ведучі, м’яко кажучи, не зовсім галантно поводилися із запрошеними гостями – найяскравішим прикладом був імпортний жест«fuck», який Роман Скрипін продемонстрував одному покидьку.Тоді чомусь Редакційна Рада (з великих літер) ніяк не висловила свою позицію. Порівняно з тими випадками поведінка Данила Яневського була гранично коректною: після того, як московська пані кілька разів повторила висновок своєї організації, що, цитую: «происходящее на Украине является внутренним вооруженным конфликтом» і ухилилася від прямого запитання стосовно російської агресії, він без зайвих інвектив просто припинив прямоефірне інтерв’ю.

Дурість друга полягає в тому, що Громадське – неприбуткова організація, яка існує на добровільні пожертви громадян і благодійних фондів. Тобто істина, що основним капіталом будь-якого ЗМІ є довіра до нього з боку цільової аудиторії, саме його стосується в першу чергу. Втратити цю довіру, накопичену за місяці чесної й відважної праці, особливо під час Майдану, можна за мить, і, схоже, що ця мить настала.

Дурість третя закладена в засадах ГТ: це колективна безвідповідальність. Глядач знає й поважає Станко, Найєма, Кутєпова, Скрипіна, Гнапа, але не розуміє, хто такі ця таємнича Редакційна Рада – навіть якщо дізнається її списочний склад. Відповідальність передбачає конкретну відповідь на просте запитання: «Who’sincharge?» – «Хто головний?» І якщо глядач почує горде: «Ми… тут… зібралися… вирішили», природною реакцією на це буде швидке згасання подальшої цікавості.

За умов запропонованої конспірації цілком природним буде висування більш-менш обґрунтованих гіпотез. Зокрема, чому офіційна реакція на події 24 липня забарилася аж на тиждень? Це що, кафедра палеонтології чи новинне медіа? Легко припустити, що ГТ, значну частку бюджету якого складають все ж-таки не копійки приватних донаторів, а гранти міжнародних організацій та іноземних представництв, отримала сигнал незадоволення від одного з джерел – мовляв, «знімемо з голки!»Але в такому разі при чому тут гучний прикметник у назві? Якщо громадська організація за фактом залежить не від громади, а від спонсора, ставлення до неї неминуче буде відповідним.

Тут варто згадати ще й «ображену» міжнародну неурядову організацію Human Rights Watch (нагляд за правами людини), в полі зору якої – різноманітні прояви насильства та дискримінації: від протипіхотних мін і смертної кари до торгівлі дітьми й утисків ЛГБТ. Російське представництво, одне з-поміж 70 в різних країнах, переважно відоме розслідуваннями випадків зловживань з боку федеральних силових структур на Північному Кавказі, й за це його поважають. Але на українському векторі воно проявило нав’язлу в зубах звичку російських лібералів до поводження за хутором Михайлівським. Утім, це не єдиний приклад селективного сприйняття суворої дійсності «корисними ідіотами»: власне, засновник і багаторічний керівник HRW Роберт Бернстайн п’ять років тому звинуватив свою колишню організацію в необ’єктивності, зокрема, стосовно палестино-ізраїльського конфлікту.Суть цієї позиції колись компактно висловила російська журналістка Юлія Латиніна: «Два прийоми, які HRW використовує для постійної критики Ізраїлю, дуже прості. Перший – це відмова від вивчення причин конфлікту. \»Ми не вивчаємо причини конфлікту, – говорить HRW, – ми вивчаємо, як сторони конфлікту дотримуються прав людини\». Чудово! Уявіть, що ви – жінка, на яку в лісі напав маніяк, а вам вдалося його застрелити. З точки зору правозахисників із HRW, ви й будете винні. Другий прийом ще простіше – це пересмикування, замовчування й брехня». Вочевидь, фахові правозахисники, які спеціалізуються на критиці різних урядів, на критику на свою адресу реагують болюче, й «казус Яневського» – яскравий приклад тому.

Але є ще один аспект дурості, про який не можна тут не згадати. Громадське як установа перебуває в полоні забобону, який чомусь вважає проявом «стандартів журналістики». Ці стандарти, що складалися поступово впродовж століть у відносно благополучних країнах і відбивають їхні реалії, передбачають, зокрема, в будь-якому протистоянні можливість висловитися учасникам протистояння з обох боків. Так от, не треба від самого початку давати трибуну (мікрофон, ефір) представникам сил, які заздалегідь не здатні будуть сприяти формуванню об’єктивної картини подій. Не треба кликати на ток-шоу фахових пропагандистів, брати інтерв’ю в провокаторів, цікавитися думкою залежних «експертів», які жодної власної думки не мають і не можуть мати.

Для цього треба переглянути збірку засадничих правил, перестати ставитися до них, як до мертвих скрижалей, а перейнятися їхнім початковим пафосом: журналіст діє в інтересах суспільства, сприяє його поінформованості, компетентності й адекватності, виходить із загальнолюдських цінностей і намагається убезпечити споживача від пропагандистського забруднення мізків, дезорієнтації, інформаційної вразливості, розгубленості перед світом.

Для зберігання неупередженості не потрібна жодна громадянська позиція, досить холодних вух і заліку на факультеті журналістики. Для виконання місії потрібні, перепрошую, інтелект і, перепрошую, душа. А це дещо різні рівні кваліфікації.

Юрій Макаров, tyzhden.ua
Добавить комментарий